Рейтинг 0,0 / 5.0 (Голосов: 0)
Сила пристрасті

Сила пристрасті

Категории
Ключевые слова
Просмотров:
55
Год:
Язык:
ISBN:
978-617-12-5177-9,978-617-12-5178-6
Издательство:
Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

Аннотация к книге Сила пристрасті - Елен Тен

Елен Тен «Сила пристрасті». Роман. Літературно-художнє видання - Описание и краткое содержание к книге
Тася кохає Ігоря від часів дитинства і ладна на все, щоб бути разом з ним. Яким же ударом для неї стало його весілля з дівчиною Вітою! Богдан, що був фотографом на святкуванні, прагне заспокоїти її роз’ятрену душу. Але дівчина і далі живе думками про Ігоря. Коли його спіткали неприємності в бізнесі, Тася вирішила застосувати свій магічний дар, успадкований від бабці-чарівниці. Та не розрахувала свою силу: кривдник Ігоря загинув у ДТП. І чари обернулися проти дівчини… Якою буде розплата?

Сила пристрасті читать онлайн бесплатно

Елен Тен

Сила пристрасті

Потяг сповільнював ходу. Він вже не гудів, не тремтів, а, здавалося, плив у рожевому світанковому тумані, з якого все чіткіше проступали обриси величного міста. Нахилившись, я притулила обличчя до холодної шибки, віддаючись на ласку протягу. Остання спроба захворіти. Щоб залишитися вдома…

Молоденька говірка провідниця повернула наші квитки. Мама почала квапити тата, той – Олега. Подіставали з-під сидінь і перерахували сумки, струшуючи з них пил, порозбирали верхній одяг.

В загальній метушні згадали і про мене.

– Тасю, ми під’їжджаємо!

Слова матері ледь пробилися крізь сонний морок. Я випросталася, натягла шкірянку, провела рукою по волоссю, імітуючи гребінець.

– Я готова, – відповіла словами, надзвичайно далекими від дійсності.

Далі – слизькі сходи, запах мокрого асфальту, люди з валізками. Ти мусиш лавірувати серед натовпу, намагаючись не відставати від швидкої мами, перенавантаженого речами батька («Така подія! Як же без подарунків?») і водночас стежити за братом, який любить губитися в незнайомих місцях. Зазвичай зумисне. Щоб потім зі сховку спостерігати, як його шукатимуть. Сьогодні я так мрію помінятися з ним місцями.

Яскраве світло ліхтарів засліплює очі, що заважає оминати калюжі; звуки гучномовця, який оголошує прибуття чергового потягу, в’їдаються в мозок. Раніше я мріяла, щоб усі дороги вели до Львова – цієї дивовижної казки, яка раптом матеріалізувалася на невеличкому клапті західноукраїнської землі. А сьогодні місто здається непривітним. Воно проти мене. Або я проти нього…


Уперше я приїхала до міста Лева на задньому сидінні в татковій автівці, разом із коробками. Будучи семирічною дівчинкою-билинкою, я страшенно пишалася тим, що обдурила серйозних дорослих. Потай від батьків пробралася до машини, заховалася в речах. Зачаїлася. Хотілося зустрітися з бабою Малинкою (на той час мені ще не вдалося потоваришувати з непокірною літерою «р»), погомоніти на львівській ґварі з дідом Степаном, побачити таємничих кам’яних левів, розповідями про яких мене спокушала Катерина.

Можливо, моє перебування в машині лишалося б непоміченим до самого прибуття, але плани малолітньої бешкетниці зіпсував підступний пил. Я голосно чхнула, чим дуже налякала маму.

Не знаю, чи того разу вони мали гарний настрій, чи просто розуміли, що в цій ситуації вже нічого не вдієш (не розвертатися ж через доньку, коли до Львова лишилося кілька кілометрів), але я відбулася легким переляком. Для годиться мене трішки повиховували, а потім я перебралася на мамині коліна.

Заради мене татко змінив маршрут. Ми проїхалися вуличками старого міста, я погладила кам’яні гриви левів біля Порохової вежі, намочила долоні у фонтані біля оперного театру.

Дорогою заїхали до тітки Надії, яка жила у старому будинку на Личаківській. Підхопили там Катерину – мою двоюрідну сестру. Мати спорядила її на вихідні в село наче на інший континент. Пам’ятаю ті пузаті клуночки з одежею, каструльки зі стравами. Безкінечні інструкції і заламування рук: «Як же там дівчинка сама».

Коли ми від’їхали на «безпечну відстань» від їхнього дому, Катруся пообіцяла, що повіддає ті страви Ворону – псу баби Малинки. Я майже не слухала кузину. Залипла перед вікном, дивуючись красі, яку бачила довкола. Старовинні будинки, скульптури, сквери, церкви і трамваї. Мені так хотілося покататися на одному з них. Мама пообіцяла, що, можливо, ми затримаємось у Львові на зворотному шляху. За умови, що я знову нічого не втну.

Якоїсь миті з-за дерев визирнули височенні гостроверхі шпилі величної будівлі.

– Це замок, – махаючи рукою, вигукнула я. – Справжній замок?

– Ні. Це костел. Католицький храм, – відказав батько. – Святих Ольги і Єлизавети.

– Ельжбетка, – підморгнула Катерина.

«Ельжбетка», – спробувала повторити я, смакуючи таке дивне, але надзвичайно привабливе слово.


Я не була у Львові від минулого літа. Будинок, у якому мешкала тітка Надія, здавався ще старішим. І від того лише здобував особливий шарм. Мені подобались його пошерхлості, тріщинки – відбитки часу. На відміну від Катерини, яка мріяла жити в одній із комфортних новобудов, що останнім часом розросталися на околицях, мене приваблювали саме старі, старовинні будівлі з вишуканою австрійською архітектурою. «Стане архітектором або археологом», – говорили батьки. «Відьмою», – жартував Олег, пригадуючи наші дивні дитячі ігри.

У чотирикімнатній квартирі тітки завжди пахне ладаном. Хоча вона божиться, що ніколи не використовує ароматичних свічок. Але терпким запахом ефірних олій просякнуті стіни, його увібрали в себе речі. Він зберігся тут відтоді, як у квартирі мешкала бабуся Малинка.

Я знову опиняюся в кімнаті Катерини, на дивані біля вікна, з якого видно дахи будівель старого міста. Кузина справно виконує свої обов’язки господині дому, намагаючись розважити мене свіжими історіями зі свого студентського життя, плітками. А я думаю про родинні та дружні зв’язки, які часом сплітають в єдине абсолютно різних людей, ув’язнюють…

– То що ви їм подаруєте? – силкуюся підтримати розмову. Надто нечемно буде зараз просто відвернутися і перевести погляд на екран свого мобільного.